• +38 (067) 814-66-39
    • +38 (063) 155-17-53
    • +38 (095) 581-75-71
Legalitas regnorum fundamentum — Законність – основа держави

С. СЕРЬОГІН. Судовий прецедент як джерело права в Україні

29.10.2015

У радянському, а потім в українському правознавстві, довгий час панувала точка зору, згідно з якою судовий прецедент не відносився до джерел права. Крім того, за радянських часів зазначалося, що тільки в країнах англо-американської правової системи, тобто, в країнах загального права, судовий прецедент офіційно визнається джерелом права. В країнах же романо-германської правової сім’ї основним джерелом права є нормативний акт [1].

Така точка зору є й досі домінуючейу сучасній українській правовій доктрині.

Так в Юридичній енциклопедії під загальною редакцією академіка Ю. Шемшученка зазначено наступне:

«Прецедент правовий (від лат. – той, що передує) – спосіб зовнішнього вираження і закріплення індивідуального правила поведінки, яке встановлюється компетентним органом держави для врегулювання конкретної життєвої ситуації і стає загальнообов’язковим у регулюванні аналогічних конкретних життєвих ситуацій. Серед правових прецедентів найпоширенішими є судові, притаманні англосаксонському типу правової системи.

Доктрина прецеденту (stare decisis, лат. – дотримуйся попередніх рішень) – правило прецеденту, яке зобов’язує суддів додержуватися рішень, прийнятих їх попередниками, остаточно склалася у 19 столітті.

При цьому правовий прецедент – це не все рішення у цілому, а лише та його частина, що має назву ratio decidendi (лат. ratio decidendi — вирішальний довід, аргумент), тобто необхідна основа, певний «раціональний смисл», принцип, на якому воно ґрунтується.

Від правового прецеденту як зовнішньої форми об’єктивного юридичного права слід відрізняти інтерпретаційно-правові прецеденти, що є актами казуального офіційного тлумачення (роз’яснення) змісту юридичної норми і набувають загальнообов’язкового характеру при тлумаченні (з’ясуванні) цієї норми в усіх наступних випадках її застосування іншими органами»[2].

Проте потрібно відзначити, що ще за часів Російської імперії, до складу якої входила й Україна, судовий прецедент визнавався як джерело права.

Так у передмові до 1-го видання Повного зібрання законів Російської імперії було зазначено наступне:

«В составе сего Собрания под. именем Законов вмещены все постановления, ко всегдашнему исполнению от Верховной Власти или Именем Её от учреждённых Ею мест и Правительств происшедшие, по всем частям Государственного управления, без всякого изъятия. Судебные решения имеют силу Закона единственно в тех. случаях, по которым они состоялись; потому они не могли вместиться в Собрание Законов общих.

Но в этом правиле допущены следующие изъятия: есть судебные решения, которых сила распространена в самом их изложении на все случаи им подобные; есть другие, которые, бывши в начале частными, приняты впоследствии примером и образцом других решений, и таким образом стали общими; есть решения частные, но в них сделано изъяснение Закона общего, установлен точный смысл его, и отвергнуты толкования с разумом его несообразные» [3, Перше зібрання, т. 1].

Звідси й загальновідомий вислів: «судове рішення набрало законної сили», тобто не юридичної сили, визначеної законом, а саме сили закону.

У Німеччині, Франції, Нідерландах, Швейцарії – по суті в усіх розвинутих країнах континентальної правової традиції не заперечується правотворча роль судів. Сучасне континентальне право країн, на які Україна традиційно орієнтується в своєму правовому розвитку, – це не тільки і не стільки кодекси і закони, скільки сотні та тисячі рішень судів різноманітних інстанцій, які стали результатом аналізу обставин конкретних справ, аргументів, покладених в основу попередніх рішень, а іноді тлумачення норм кодексів (законів). Договірне, банківське, податкове право сучасної континентальної Європи розвинуте саме у вигляді прецедентів: рішень не тільки вищестоящих, але і регіональних та місцевих судів, що вперше розглядають оригінальний, тобто безпрецедентний спір з визначеного питання.

Світова судова практика на своєму прикладі досить явно доводить, що явно виражений, категоричний, нормативіський підхід до інституту джерел права відживає своє. Сьогодні трапляються ситуації, коли країни англосаксонської правової сім’ї застосовують нормативне законодавство, і навпаки.

Аналіз національних правових систем показує, що в світі посилюються процеси конвергенції. В країнах англо-американської правової сім’ї все більшу роль відіграють статути, закони. В останнє сторіччя, особливо після Другої світової війни, в Англії відбувається інтенсивний розвиток законодавства. З’являється все більше законів, які істотно модифікують старе право. В правовій системі США в якості джерел права ефективно застосовуються як судові прецеденти, так і нормативні акти.

Дзеркальні процеси відмічаються багатьма авторами в країнах романо-германської правової системи. Так, у Франції питання про визнання судової практики в якості джерела права завжди викликало жваву дискусію. Причому деякі вчені вважають джерелом права тільки рішення Касаційного суду, а інші звертають увагу на те, що французьке цивільне право майже непомітно перестає бути писаним правом, становлячись правом загальним [1].

Показовим є рішення Європейського суду з прав людини у справі «Крюслін проти Франції», в якому зазначено наступне:

«Було б неправильним перебільшувати різницю між країнами загального права та континентальними країнами. Статутне (законодавче) право, звісно, є важливим також в країнах загального права. І навпаки, судові рішення традиційно відігравали важливу роль в континентальних країнах до такої міри, що цілі галузі позитивного права в таких країнах є в основному результатом судових рішень. Суд приймає до уваги судові рішення в таких країнах у разі, якщо вони були винесені більше, чим у одному випадку)» [4].

Деякі вітчизняні дослідники вважають, що на сучасному етапі є всі підстави перейти від беззастережного заперечення судового прецеденту в сучасному українському праві до серйозного вивчення його ролі в різноманітних сферах правової дійсності.

При цьому зазначається, що, розглядаючи прецедент як джерело українського права, слід виділити два аспекти цієї проблеми: в першому аспекті прецедент розглядається як безпосереднє джерело права, тобто належним чином оформлене положення, на яке можна посилатися при прийнятті юридично значимих рішень; в другому аспекті розглядається вплив прецеденту на процеси правотворчості та правозастосування, а також на формування юридичної практики в цілому.

Розуміння прецеденту саме в першому аспекті довгий час було неприйнятним для вітчизняного правознавства. Це пояснюється, в тому числі й тим, що в радянській юридичній науці довгий час панував нормативіський підхід до розуміння права. Що стосується визнання впливу прецеденту на велику кількість правових явищ, то ця позиція особливих заперечень не викликала ще починаючи з радянських часів. Узагальнення судової практики приймалося до уваги в процесі правотворчості – при створенні та удосконаленні нормативно-правових актів.

Крім того, прийняті раніше судові рішення впливали на судову юридичну кваліфікацію в подальшому і конкретизацію оціночних понять (наприклад, методика визначення розміру моральної шкоди не регламентована жодним нормативним документом – суди визначають її розмір, керуючись своїм внутрішнім переконанням та суддівським розсудом, враховуючи при цьому положення судової практики).

Навіть за радянських часів визнавалася керівна роль постанов Верховного Суду СРСР в процесі здійснення правосуддя. Постанови видавалися з метою однакового застосування судами норм права. В Кримінальному кодексі, наприклад, ніде не розкривається визначення деяких понять (наприклад, «особлива жорстокість»). Розкриття подібних понять дається в постановах Пленуму Верховного Суду України. В даному випадку, відсутність вказаної постанови не дозволяла б кваліфікувати діяння, як вчинені з особливою жорстокістю.

Деякі науковці вважають, що в Україні судова практика вже є джерелом права. Так, до числа судових актів, що містять нормативні приписи, відносять:рішення Конституційного Суду України; рішення Європейського суду з прав людини; нормативні тлумачення Пленуму Верховного Суду України та Вищих спеціалізованих судів; рішення судів загальної юрисдикції, що скасовують дію нормативних актів; рішення судів по аналогії закону та права, а також на основі норм права, що містять оціночні поняття.

Компетенція Конституційного Суду України та правова природа його рішень прямо говорять про те, що рішення Конституційного Суду України не тільки роз’яснюють чинне законодавство на предмет конституційності, але й змінюють і доповнюють закон.За час свого існування Конституційний Суд України створив чимало прецедентів, які активно використовуються. Варто хоча б згадати Рішення КСУ № 13-рп/2000 від 16.11.2000 року у справі № 1-17/2000 (справа про право вільного вибору захисника), яким фактично було змінено положення Кримінально-процесуального кодексу щодо можливості участі як захисників у кримінальному процесі не тільки адвокатів, а й інших фахівців у галузі права.

Аналіз змісту ряду підписаних Україною міжнародно-правих документів вказує на визнання в якості джерел права прецедентів, створених Європейським судом з прав людини. Згідно зі ст. 46 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод рішення Європейського суду є обов’язковими для держав-учасниць Конвенції.

При цьому Україна офіційно визнала юрисдикцію Європейського суду з питань тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї. І, нарешті, прецедентна практика Європейського суду з прав людини визнана в Україні джерелом права на законодавчому рівні.Так в ст. 17, ст. 19 Закон України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Міністерства та відомства забезпечують систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиці Суду [5].

З моменту здобуття Україною незалежності постанови Пленуму Верховного Суду, постанови та роз’яснення вищих судових інстанцій не тільки не втратили своєї значущості, а й почали відігравати більш вагому роль в процесі здійснення правосуддя.

Причиною цього є велика кількість прогалин в законодавстві, а також наявність в законодавстві формулювань, які дають підстави двояко тлумачити їх зміст. Необхідно зазначити, що згадані документи фактично тлумачать та доповнюють зміст нормативно-правових документів всіх рівнів – від відомчої інструкції до конституційного закону України, не будучи при цьому, принаймні офіційно, джерелом права.

Найбільш важливе значення для запровадження в Україні судового прецеденту, на нашу думку, мають зміни до процесуального законодавства, що були внесені Законом України від 7 липня 2010 року №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» [6].

Вказаним законом Кримінально-процесуальний кодекс доповнено статтею 40025 відповідно до якої:

«Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності зазначену норму закону, та для всіх судів України», а Господарський кодекс України, цивільний процесуальний кодекс України та Кодекс адміністративного судочинства України доповнено відповідними статтями, яким передбачено, що «рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України».

З часу набрання чинності вказаних вище змін до процесуальних законів Верховним Судом України було переглянуто багато судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

За наслідками такого перегляду судами вищих судових інстанцій здійснюється узагальнення прецедентної практики Верховного Суду України, яка отримала назву правових позицій, і такі узагальнення доводяться до відома судів нижчих інстанцій.

В якості прикладу наведемо фрагмент Листа Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.04.2011 року:

«Відповідно до статті 34 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, статті 3607 ЦПК України доводжу до Вашого відома, що Верховним Судом України за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, прийнято ряд постанов та сформульовано обов’язкові для усіх судів України правові позиції. Серед них звертаю увагу на такі. Земельне право. 1. Обов’язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність у неї таких документів є самовільним зайняттям земельної ділянки. 2. З урахуванням положень ст. ст. 116, 124 ЗК України однією із основних умов передачі в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, є наявність рішення сесії відповідної ради про надання земельної ділянки в оренду (п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”). 3. Законодавча зміна граничного розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності є підставою для перегляду розміру орендної плати, встановленої умовами договору. Це не є порушенням принципу свободи договору, оскільки передбачено як ст. 632, 651 ЦК України, так і ст. 30 Закону України “Про оренду землі” [7].

Таким чином в Україні зроблено ще один крок до укріплення судового прецеденту, як джерела права.

Б. Пошва зазначає, що «прецедентне право є безумовно передбачуваним та визначеним, і одночасно гнучким, оскільки надає можливість судді індивідуально вирішити конкретну ситуацію.

Система прецедентного права робить прозорою і передбачуваною як судову систему, так і діяльність правоохоронних органів, оскільки будь-який орган чи посадова особа не зможуть за аналогічних обставин відступити від правила, закріпленого в цьому рішенні.

За таких обставин втрачає сенс чинити тиск на суд чи будь-яку посадову особу, зменшується кількість скарг і знижується рівень корупції, оскільки ніхто не зможе діяти в аналогічній справі інакше, як у попередній.

Система прецедентного права, у разі її запровадження, зобов’язуватиме суддів усіх рівнів постійно підвищувати свій професійний рівень, адже кожна зміна або скасування судового рішення автоматично порушує питання про причини допущених помилок і як наслідок — тягне дисциплінарну відповідальність.

Лише стабільна система правосуддя (через створення прецедентного права, а не спеціалізація судів, замість суддів) допоможе визначити напрями підвищення кваліфікації суддів, започаткувати об’єктивний механізм притягнення їх до дисциплінарної відповідальності й реально знизити корупцію не тільки в судах, а й в усіх правоохоронних органах завдяки стабільності та обов’язковості судових рішень»[8].

 

Список використаної літератури

  1. Д. Кирилюк. Чи визнається в Україні судовий прецедент?//[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2221
  2. .Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю70 Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.», 1998. ISBN 966-7492-00-1.
  3. ПолноесобраниезаконовРоссийскойимперии// [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nlr.ru/e-res/law_r/search.php.
  4. European court of human rights: Case of Kruslin v. France// [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx#{“fulltext”:[“Kruslin”],”documentcollectionid”:[“COMMITTEE”,”DECISIONS”,”COMMUNICATEDCASES”,”CLIN”,”ADVISORYOPINIONS”,”REPORTS”,”RESOLUTIONS”]}.
  5. Закон України від 23.02.2006 року № 3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”//[Електронний ресурс] Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991-2012 ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2007-2012.
  6. Закон України від 07.07.2010 року № 2453-VI “Про судоустрій і статус суддів”//[Електронний ресурс] Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991-2012 ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2007-2012.
  7. Лист Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.04.2011 року//[Електронний ресурс] Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991-2012 ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2007-2012.
  8. Пошва Б. Судовий прецедент: проблеми запровадження в Україні//[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba59140111fc2256bf7004f9cd3/3a27628b5abab870c22575d0004d48e7?OpenDocument