Ю.Рак. Умови проведення заочного розгляду справи

Виникнення інституту заочного розгляду справи у цивільному процесуальному праві України пов’язано з прийняттям Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК) України від 18.03.2004 р. Відповідно до ст. 224 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Процесуальний порядок заочного розгляду справи визначений статтями 224-233 ЦПК України й означає вирішення справи за відсутності відповідача. Проведення заочного розгляду справи можливе лише за наявності умов, передбачених ст. 224 ЦПК. Їх можна поділити на три групи:

1) умови, дотримання яких пов’язується з реалізацією відповідачем (відповідачами) своїх процесуальних прав чи їх обмеженням:

– неявка в судове засідання відповідача чи всіх відповідачів, якщо має місце пасивна процесуальна співучасть;

– відсутність поважних причин неявки відповідача;

2) умови, дотримання яких пов’язується з реалізацією позивачем своїх процесуальних прав чи їх обмеженням:

– згода позивача на заочний розгляд справи;

– неможливість зміни позивачем предмета або підстави позову, зміни розміру позовних вимог, оскільки в такому випадку суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача, що в майбутньому може зробити заочний розгляд справи неможливим;

3) умови, дотримання яких пов’язується з реалізацією судом своїх повноважень, передбачених законодавством:

– належне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання;

– визнання причин неявки відповідача в судове засідання неповажними.

Необхідною умовою для заочного провадження є неявка відповідача в судове засідання. Неявкою відповідача є його фактична відсутність у залі судового засідання при розгляді справи по суті. Ця умова, на перший погляд, може здаватися такою, що не потребує коментарю й аналізу, але судова практика свідчить про зворотнє, оскільки бувають випадки коли:

а) відповідач дійсно не з’явився у судове засідання;

б) з’явився, але був із зали судового засідання видалений у порядку застосування заходів процесуальної відповідальності;

в) самостійно залишив залу судового засідання;

г) не з’явився у судове засідання після оголошення перерви (відкладення чи зупинення провадження по справі);

ґ) не з’явився, але завчасно подав заяву про розгляд справи за його відсутності;

д) не з’явився, але подав клопотання про відкладення розгляду справи;

е) з’явився, але з якихось причин відмовився давати пояснення, тобто мовчав;

є) не з’явився, але направив до суду свого представника.

Із першим випадком все зрозуміло, а ось на окрему увагу заслуговують два наступні вищезазначені випадки, коли відповідач залишив залу судового засідання чи був видалений із зали судового засідання. Аналіз ч. 5 ст. 169 ЦПК України, яка встановлює правові наслідки залишення відповідачем зали судового засідання, дозволяє дійти висновку про її диспозитивність, тобто суд на власний розсуд вирішує ухвалити заочне рішення чи розглянути справу у загальному порядку.

Інша ситуація складається при видаленні відповідача із зали судового засідання, яке можливе у разі повторного порушення ним порядку або невиконання відповідачем розпоряджень головуючого (ч. 1 ст. 92 ЦПК України). Тут слід погодитись із думкою вчених, які стверджують про неможливість заочного розгляду справи. У такому випадку відповідач не втратив інтерес до справи, а навпаки за досить активну поведінку, пов’язану саме з реагуванням на процесуальні дії суду та інших осіб, які беруть участь у справі, позбавлений права бути присутнім у залі судового засідання [2, с. 55].

Інтерес в юридичній літературі викликає питання щодо того, чи має суд постановити заочне рішення, коли відповідач не з’явився у судове засідання після оголошення перерви (відкладення чи зупинення провадження по справі). Аналіз норм чинного ЦПК України не дозволяє дійти однозначного висновку бо, з одного боку, відповідач брав участь у справі, надавав пояснення, докази, заявляв клопотання, а з іншого – під час стадії судового розгляду чи навіть судових дебатів відповідач не з’являється у судове засідання та від нього не надійшло повідомлення про причини неявки або такі невизнані поважними. Деякі автори вважають правильним, що неявка відповідача у такому випадку не дає підстав для ухвалення заочного рішення, оскільки відповідач брав участь у судовому засіданні, висловлював свою думку та ставлення до позовних вимог.

На нашу думку, така поведінка з боку відповідача може розцінюватися як намагання затягнути процес по справі та зловживання ним процесуальними правами, тому суд може ухвалити заочне рішення. Хоча, варто відмітити те, що у даному випадку відповідач може навмисно не з’являтися до суду, щоб по цій справі було постановлено заочне рішення, відносно якого він наділений додатковими гарантіями щодо його оскарження.

Ми вважаємо, така плутанина пов’язана з тим, що законодавець так і не визначився з правовою природою ухвалення заочного рішення, тобто – це право чи обов’язок суду.

У випадку, коли відповідач заявив клопотання про розгляд справи за його відсутності (у порядку ч. 2 ст. 158 ЦПК України), суд розглядає справу у загальному порядку, тобто заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, досліджує інші докази тощо. А це означає: якщо від відповідача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, то проведення заочного розгляду справи не уявляється можливим. Більше того, якщо суд визнає потрібним, щоб відповідач надавав особисті пояснення, він може викликати його до зали судового засідання (п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК України).

Аналогічним чином не може бути проведений заочний розгляд справи, якщо відповідач надав заяву про відкладення розгляду справи, навіть якщо причини неявки відповідача до суду не були визнані поважними. Це пов’язано з тим, що відповідач у такому клопотанні все ж виявляє бажання брати участь у розгляді справи; більше того, докази про поважність причин неявки до суду він може надати у наступне судове засідання [1, с. 98].

Це стосується і випадків, коли по справі замість відповідача бере участь його представник з належно оформленими повноваженнями. За таких умов суд повинен перевірити особу представника, його повноваження та вирішити питання щодо того, чи дозволяють повноваження представника особисто не з’являтися до суду відповідачеві. Якщо суд дійде висновку, що повноваження представника оформлені належним чином, то підстав для заочного розгляду справи немає. Такий висновок випливає з положення ч. 1 ст. 38 ЦПК України, згідно з яким сторона, третя особа можуть брати участь у справі особисто або через представника. Проте, якщо до суду не з’явиться відповідач і його представник, які належним чином повідомлені про час та місце судового засідання і від яких не надійшло повідомлення про причини неявки або причини не визнані поважними, суд може ухвалити заочне рішення.

Таким чином, постає питання, чи всі наведені випадки слід вважати як неявку відповідача, що дає право на заочний розгляд справи і ухвалення заочного рішення (при згоді позивача)? Здається, що ні. Лише у разі дійсної неявки відповідача, повідомленого належним чином про час та місце судового засідання, це і є підставою для ухвалення заочного рішення.

Наступною умовою, що дає право на ухвалення заочного рішення, є відсутність поважних причин неявки відповідача у судове засідання. У разі, якщо відповідач повідомить причини своєї неявки, які судом визнані поважними, суд відкладає розгляд справи в межах строків, встановлених для розгляду справи (п. 2 ч. 1 ст. 169 ЦПК України).

Слід зазначити, що в цій нормі закладені два фактори: об’єктивний і суб’єктивний. Зміст першого фактору включає в себе обставини, які перешкоджають відповідачеві з’явитися до суду. Суть другого фактору – це те, що наявність об’єктивно існуючої обставини повинна бути доведена до суду. Якщо поважна причина існує, але вона до суду не доведена, застосування цієї норми ЦПК недопустимо, оскільки суд не зобов’язаний з’ясовувати причину неявки сторони до суду. Разом з тим, питання про визнання причини неявки поважною є правовим розсудом суду [3, с. 124-125].

Друга група умов, дотримання яких пов’язується з реалізацією позивачем своїх процесуальних прав чи їх обмеженням, включає, по-перше, згоду позивача на розгляд справи у заочному провадженні. Чинний ЦПК України не визначає способів висловлення такої згоди позивача: вона може бути як усною з обов’язковою фіксацією у протоколі судового засідання, так і письмовою.

По-друге, позивач повинен усвідомлювати, що надання згоди на заочний розгляд справи тягне деякі обмеження для нього у користуванні процесуальними правами. Так, після надання такої згоди, позивач не повинен змінювати предмет, підставу позову чи розмір позовних вимог. Але, це не можна назвати обмеженням, оскільки у будь-який час до ухвалення заочного рішення позивач має право змінити предмет, підставу позову чи розмір позовних вимог. Зазначені дії позивача фактично будуть означати, що він тимчасово (постійно) відкликає свою згоду на заочне провадження по справі. За таких умов, суд повинен відкласти судовий розгляд для повідомлення про це відповідача (у порядку ч. 3 ст. 224 ЦПК України) і роз’яснити позивачеві правові наслідки, що настають при ухваленні заочного рішення, зміни предмета, підстави або розміру позовних вимог [4, с. 3].

Остання група умов, дотримання яких пов’язується з реалізацією судом своїх повноважень, передбачених законодавством, включає визнання причин неявки відповідача в судове засідання неповажними, про що вже йшлося вище, та належне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання. На перший погляд, тут немає проблем, оскільки суд зобов’язаний повідомити відповідача про час і місце судового засідання. Так, згідно з ч. 4 ст. 74 ЦПК України судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі у судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання. Тобто, якщо відповідач отримав повістку з порушенням вимог ч. 4 ст. 74 ЦПК України, то є неналежно повідомленим відповідачем. За таких умов у суду відсутні підстави для ухвалення заочного рішення.

Постановою КМУ від 25.01.2006 р. № 52 затверджено Порядок визначення друкованого засобу масової інформації, в якому розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме. Відповідно до зазначеного Порядку оголошення про виклик до суду публікується в установлені законодавством строки у друкованому засобі масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та в друкованому засобі масової інформації місцевої сфери розповсюдження за останнім відомим місцем проживання (перебування) на території України відповідача, третіх осіб, свідків.

Проведений аналіз такого інституту цивільного процесуального права України як заочний розгляд справи дозволяє зробити наступні висновки:

1. Заочний розгляд справи – це форма судового розгляду справи за відсутності відповідача з наданням йому додаткових процесуальних прав щодо перегляду заочного рішення.
2. Проведення заочного розгляду справи можливе лише за наявності умов, передбачених ст. 224 ЦПК України. Ми пропонуємо таку класифікацію умов проведення заочного розгляду справи, за якою їх можна поділити на три групи:

1) умови, дотримання яких пов’язується з реалізацією відповідачем (відповідачами) своїх процесуальних прав чи їх обмеженням;

2) умови, дотримання яких пов’язується з реалізацією позивачем своїх процесуальних прав чи їх обмеженням;

3) умови, дотримання яких пов’язується з реалізацією судом своїх повноважень, передбачених законодавством.

3. Інститут заочного розгляду справи спрямований на розширення засобів судового захисту суб’єктивних прав фізичних та юридичних осіб, свободи їх дій у встановлених законом процесуальних межах, а також на попередження можливості несумлінного використання суб’єктивних процесуальних прав і встановлення відповідальності за зловживання ними.

Список використаних джерел:

1. Колосов Р. Умови проведення заочного розгляду справи (проблемні аспекти) // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – № 2. – С. 97-100.
2. Коссак С. Заочний розгляд справи за процесуальним законодавством України та зарубіжних країн // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 6. – С. 54-56.
3. Луспеник Д. Д. Заочне рішення у цивільному судочинстві: перші узагальнення судової практики // Практика. – 2006. – № 11 (53). – С. 123-130.
4. Навроцька Ю. В. Згода позивача на заочний розгляд справи в цивільному судочинстві // Часопис Академії адвокатури України. – 2009. – № 4. – С. 1-5.