• +38 (067) 814-66-39
    • +38 (095) 601-35-55
Legalitas regnorum fundamentum — Законність – основа держави
Главная  »  Публікації • Публікації   »   С. Серьогін Ліквідація військових судів – крок до становлення України як правової держави

С. Серьогін Ліквідація військових судів – крок до становлення України як правової держави

29.10.2015

Конституцією України проголошено, що Україна є правовою державою [1; ст.1], тобто державою, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини.

Проте фактичне втілення цього конституційного твердження є складним процесом, складовою частиною якого є реформування судової гілки влади України з метою приведення системи судів загальної юрисдикції у відповідність до міжнародних стандартів та Конституції України.

У цьому зв’язку ліквідація з 15 вересня 2010 року військових судів, що передбачено пунктом 4 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій та статус суддів», безумовно, є черговим кроком на шляху становлення України як правової держави [3].

На виконання вказаних вимог закону Президентом України видано указ від 14.09.2010 року № 900/2010 “Про ліквідацію військових апеляційних та військових місцевих судів.Відповідно до даного указу ліквідовані військовий апеляційний суд Центрального регіону; військовий апеляційний суд Військово-Морських Сил; військовий місцевий суд Дніпропетровського гарнізону; військовий місцевий суд Житомирського гарнізону; військовий місцевий суд Київського гарнізону; військовий місцевий суд Львівського гарнізону; військовий місцевий суд Миколаївського гарнізону; військовий місцевий суд Одеського гарнізону; військовий місцевий суд Рівненського гарнізону; військовий місцевий суд Севастопольського гарнізону; військовий місцевий суд Сімферопольського гарнізону; військовий місцевий суд Ужгородського гарнізону; військовий місцевий суд Харківського гарнізону; військовий місцевий суд Хмельницького гарнізону; військовий місцевий суд Черкаського гарнізону”[4].

З набранням чинності вказаним Указом Президента (15 вересня 2010 року) відійшла в минуле епоха існування в Україні військових судів як органів окремого військового судочинства.

До 1991 року, коли Україна знаходилась у складі Радянського Союзу, військові трибунали, що діяли на території України, були повністю підпорядковані Верховному Суду СРСР і в організаційному, функціональному, матеріально-технічному відношенні не були пов’язані з судовою системою України.Постановою Верховної Ради України від 3 лютого 1993 року військові трибунали були перейменовані у військові суди України.Систему військових судів складали військові суди гарнізонів як місцеві суди, військові суди регіонів і Військово-Морських Сил – як апеляційні суди. У складі Верховного Суду України діяла Військова судова колегія.

Згідно статті 385 Закону України «Про судоустрій» військові суди розглядали:

  • справи про всі злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил, Прикордонних військ, Служби безпеки України та інших військових формувань, що створюються Верховною Радою та Президентом України, а також військовозобов’язаними під час проходження ними зборів;
    · усі справи про шпигунство;
  • справи про злочини проти встановленого порядку несення служби, скоєні особами начальницького складу виправно-трудових установ;
  • справи про адміністративні правопорушення військовослужбовців;
  • справи за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії військових службових осіб і органів військового управління;
  • справи про захист честі та гідності сторонами, у яких є військовослужбовці або військові організації;
  • справи про злочини, вчинені певними категоріями осіб, що визнаються законодавством України.
  • інші справи, пов’язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, а також прав і законних інтересів і військових частин, установ, організацій[5; ст. 385].

Процес скорочення військових місцевих судів почався на підставі Указу Президента України «Про ліквідацію окремих військових місцевих судів та внесення змін до мережі і кількісного складу суддів військових апеляційних та військових місцевих судів» від 19 жовтня 2004 № 1262/2004.

Ліквідація військових судів була викликана набранням чинності з 1 вересня 2005 року Цивільним процесуальним кодексом України, який не передбачає категорії справ підсудних військовим судам.При цьому, понад 90 відсотків справ, що розглядалися військовими судами, мали цивільно-правовий характер, а отже, з набранням чинності новим Цивільним процесуальним кодексом України, в провадженні військових судів залишилися тільки кримінальні справи, що складали менше десятої частини від колишнього навантаження суддів військових судів [6].

За таких обставин функціонування військових судів виявилося недоцільним, оскільки обсяг справ, які підлягали розгляду цими судами, становив дуже незначну кількість.

Крім того, існування системи військових судів суперечило положенням частин першої, п’ятої статті 125 Конституції України стосовно побудови системи судів загальної юрисдикції за принципами територіальності і спеціалізації, а також в частині неможливості створення надзвичайних та особливих судів.

Існування військових судів не узгоджувалося з положеннями статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, які зобов’язують забезпечити кожній людині судовий розгляд справи впродовж розумного строку незалежним та неупередженим судом, створеним на підставі закону. Також був неконституційним “подвійний” статус суддів військових судів, що полягав в одночасному застосуванні до цих суддів норм законодавства про судоустрій та статус суддів та законодавства у військовій сфері (законів України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” та ін.), що порушувало конституційні гарантії незалежності суддів, а також суперечило положенням статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини стосовно забезпечення кожній людині судового розгляду справи впродовж розумного строку незалежним та неупередженим судом, створеним на підставі закону [6].

Вказані висновки підтверджені також рішенням Європейського Суду з прав людини у справі “СехерКаратас проти Туреччини” від 09.07.2002 р., в якому «Суд наголосив на тому, що перебування у складі Національного суду безпеки військового судді з притаманним йому статусом ставить під сумнів незалежність та безсторонність такого суду. Військові судді під час відправлення ними правосуддя залишаються військовослужбовцями, а це означає існування зв’язків субординації між ними та їх керівництвом. Тому зауваження заявниці з приводу незалежності та безсторонності суду, який вирішував її справу, є обґрунтованими. Таким чином, мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції» [7].

Таким чином, неконституційність функціонування військових судів саме як особливих у системі судів загальної юрисдикції, ґрунтувалась на таких аргументах:

по-перше, військові суди не виокремлювались за принципами територіальності і спеціалізації, передбаченими в Конституції України.

по-друге, справи у військових судах вирішували виключно судді-військовослужбовці, які мають особливий статус, порівняно із суддями інших судів.

по-третє, механізм залучення представників громадськості до здійснення правосуддя у військових судах (інститут народних засідателів та присяжних) так само передбачав залучення до правосуддя військовослужбовців. А це б забезпечувало постійний вплив військового командування на вирішення судових справ та порушувало неупередженість судочинства[8].

Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) та Дирекція з співпраці Генеральної дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи у спільному висновку щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначила, що «ліквідація військових судів з 15 вересня 2010 року є позитивною зміною. Існування військових судів безумовно являють собою атавізм колишньої радянської судової системи»[9].

Водночас, доцільним є прийняття до уваги доводів прихильників існування військових судів, які вважають, що у зв’язку з ліквідацією військових судів:

– буде зруйнована система підготовки військових суддів з певним рівнем знань військового законодавства і військової специфіки (озброєння та бойова техніка, порядок користування військовим майном, порядок підлеглості, стратегія і тактика військових дій тощо), що може призвести до зниження якості судових рішень і рівня судового захисту прав і свобод військовослужбовців, а також державних і громадських інтересів у сфері оборони держави;

– буде знищений механізм судового захисту прав, свобод та законних інтересів військовослужбовців, які виконують обов’язки у складі миротворчих контингентів у Косовому, Афганістані, Лівані, Ліберії, Сьєрра-Леоне та інших державах. Під час участі військових формувань України у миротворчих операціях, а також у спільних міжнародних військових навчаннях тільки військові суди здатні забезпечити здійснення правосуддя щодо військовослужбовців, які перебувають за межами України. Запровадження ж нового порядку судового захисту прав і свобод цієї категорії військовослужбовців законом не пропонується і як має вирішуватися ця проблема – невідомо;

– виникне проблема забезпечення місцевих судів нормативно-правовими актами військового відомства. Адже щороку до кожного місцевого військового суду надходило більше 2000  нормативно-правових актів по лінії військового управління, більшість із яких є таємними (це не лише нормативно-правові акти, зареєстровані Мінюстом України, а й настанови, інструкції щодо прийнятих у військових формуваннях на озброєння зброї, боєприпасів, бойової техніки, порядку користування ними, спеціальні правила і умови несення служби тощо). Військові відомства не будуть надсилати такі акти до кількох сотень загальних судів;

– враховуючи високе навантаження в місцевих судах малоймовірно, що відповідні справи будуть розглядатися у розташуванні військових частин, як це переважно робилося військовими судами. Оперативність розгляду справ знизиться. Це не буде сприяти вихованню особового складу, профілактиці правопорушень і зміцненню військової дисципліни у військових формуваннях, що є складовим елементом їхньої боєготовності і врешті-решт національної безпеки країни;

– ліквідація військових судів, які укомплектовані кадровими офіцерами, суттєво утруднить мобілізаційне розгортання системи військових судів[10].

Отже, розглянувши питання, пов’язані з ліквідацією військових судів можна дійти висновку, що вказана ліквідація, безумовно, забезпечила приведення системи судів загальної юрисдикції в частині військових судів у відповідність із міжнародними стандартами, Конституцією України та сприятиме забезпеченню реалізації і захисту конституційних прав та законних інтересів учасників судового процесу.

Водночас, зважаючи на специфіку справ, що розглядалися військовими судами, заходи щодо їх ліквідації мають носити комплексний характер: поряд з діями щодо безпосередньої ліквідації військових судів потрібно передбачити заходи щодо забезпечення місцевих загальних судів можливостями щодо своєчасного та якісного розгляду справ, що відносились до колишньої військової юрисдикції.

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28 червня 1996 року, № 254к /96-ВР //”Юридичний вісник України”, N 45, 9 – 15 листопада 2002 року, [Електронний ресурс] Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991-2010 ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2007-2010.

2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 28 листопада 1950 року № ETS N 005 // Офіційний вісник України – 2006 р., N 32.

[Електронний ресурс] Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991-2010 ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2007-2010.

3. Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VI//Офіційний вісник України, 2010, N 55/1 (30.07.2010), ст. 1900[Електронний ресурс] Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991-2010 ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2007-2010.

4. Указ Президента України від 14.09.2010 року № 900/2010 “Про ліквідацію військових апеляційних та військових місцевих судів”//Урядовий кур’єр, 2010, 09, 16.09.2010 N 171 [Електронний ресурс] Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991-2010 ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2007-2010.

5. Закон України «Про судоустрій» від 05.06.1981, № 2022-X// Відомості Верховної Ради УРСР, 1981, додаток до N 24, ст. 357, [Електронний ресурс] Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991-2010 ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2007-2010.

6. Зварич Р. Пояснювальна записка до проекту Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актівУкраїни”// [Електронний ресурс] http://www.gska2.rada.gov.ua

7. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі “СехерКаратас проти Туреччини” від 09.07.2002 р.// “Юридичний вісник України”, N 45, 9 – 15 листопада 2002 р., [Електронний ресурс] Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991-2010 ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2007-2010.

8. Лінецький С. «Новий закон про судоустрій: стара пісня на новий лад?»//[Електронний ресурс] http://www.justinian.com.ua

9. Венеціанська комісія та Дирекція з співпраці Генеральної дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи «Спільний висновок щодо Закону України про судоустрій і статус суддів» від 11 жовтня 2010 року [Електронний ресурс] http://www.venice.coe.int/docs/2010/

10. Борденюк В. Висновок до проекту закону «Про судоустрій та статус суддів»// [Електронний ресурс] http://ut.kiev.ua.