ВССУ РОЗПОВІВ, ЯК ВИЗНАВАТИ ПРАВОЧИНИ НЕДІЙСНИМИ

Вищий спеціалізований суд України роз’яснив питання, що виникають при застосуванні постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Щодо можливості заяви самостійної вимоги про тлумачення правочину

Вимоги можуть бути заявлені самостійно та підлягають розгляду в порядку позовного провадження. У переважній більшості випадків суди розглядають вимоги про тлумачення змісту правочину за правилами позовного провадження. Водночас дуже рідко звертається увага на те, що правочин тлумачиться судом тільки при розгляді спору, а не сам по собі. Заяви про тлумачення змісту правочину не підлягають розгляду в порядку особливого провадження. Вимоги про тлумачення змісту правочину можуть розглядатися тільки в порядку позовного провадження, необхідно звертати увагу на те, що суд наділений повноваженнями вирішувати зазначені вимоги тільки за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення про своє волевиявлення або волевиявлення іншої сторони.

Розмежування нікчемних та оспорюваних правочинів

Суди повинні звертати увагу на роз’яснення, зазначені в п. 5 постанови Пленуму, чітко розмежовувати, до якого виду належить правочин про визнання недійсності якого просить позивач, і залежно від встановлення зазначених обставин приймати рішення про задоволення позову або відмову в ньому. Правильне визначення виду недійсного правочину сприятиме правильному застосуванню норм ЦК, а відповідно, і швидкому відновленню порушеного права.

Нікчемність правочину та застосування наслідків недійсності правочину

Звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач має право, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту. Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому в разі висунення такої вимоги вона підлягає розгляду з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину або відмови в цьому. Тобто в резолютивній частині рішення суду ця обставина констатується, а не вирішується як окрема вимога. Існує протиріччя між нормами ст. 11 ЦПК та ч. 5 ст. 216 ЦК, яке фактично надає суду право вийти за межі позовних вимог, що суперечить принципу диспозитивності цивільного процесу. У практиці зустрічаються випадки застосування судами наслідків недійсності до оспорюваних правочинів, коли таких вимог позивачі не заявляли.

Крім того, роз’яснені питання: визнання правочину укладеним/неукладеним; момент здійснення правочину; розмежування реституції та віндикації; визначення зацікавленості у разі подання позову про недійсність правочину в контексті ч. 3 ст. 215 ЦК; порушення вимог закону щодо форми укладення договору; визнання правочину дійсним (про зміни в законодавстві) та ін.

Аналіз окремих питань судової практики міститься в листі ВССУ від 1 січня 2017 року.

За матеріалами ЛІГА:ЗАКОН