• +38 (067) 814-66-39
    • +38 (063) 155-17-53
    • +38 (095) 581-75-71
Legalitas regnorum fundamentum — Законність – основа держави

В. Серьогін. Верховенство права: сучасні уявлення про сутність та зміст конституційного принципу

27.10.2015

Принцип верховенства права, поряд з демократією та правами людини, вважається одним з трьох стовпів Ради Європи та закріплений у преамбулі Європейської конвенції з прав людини.

Ця концепція втілена також у низці міжнародних інструментів у сфері прав людини та в інших нормативних документах і розглядається як основоположний складовий елемент будь-якого демократичного суспільства.

В Україні словосполучення “верховенство права” вперше було офіційно застосовано у 1995 році в Конституційному Договорі між Верховною Радою України та Президентом України, в статті 1 якого було зазначено, що “в Україні діє принцип верховенства Права”.

При цьому слово “право” було написано з великої літери, що, на думку науковців, вказує на те, що ця фраза насправді була малозрозумілою навіть самим укладачам акта чи тим, хто офіційно його затверджував. Адже таке написання не випливає з диференційованого принципу української орфографії[1].

У тому ж 1995 році Україна приєдналась до Статуту Ради Європи, у статті 3 якого зазначено, що кожний член Ради Європи обов’язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав людини і основних свобод всіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією.

У 1996 році цей принцип знайшов нормативне закріплення вже в Конституції України, в частині 1 статті 8 якої проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

З часів унормування принципу верховенства права минуло вже багато років, проте, як констатують науковці, незважаючи на офіційну фіксацію принципу верховенства права у Конституції України та на посилання на цей принцип у низці законів і навіть у тексті присяги суддів судів загальної юрисдикції, сутність і зміст цього принципу залишаються для більшості юристів, не кажучи вже про пересічних громадян, утаємниченими, та йому так і не поталанило стати дієвим принципом вітчизняної юридичної практики ні в системі звичайних судів, ні в суді конституційної юрисдикції.

Далеко неоднозначно трактується зміст принципу верховенства права також у науковій літературі. Причому діапазон думок тут надзвичайно широкий – від ототожнення принципу верховенства права з традиційним для колишнього радянського правознавства принципом верховенства закону до розуміння принципу верховенства права як виключно верховенства справедливості і розуму[2].

В Україні на цей час існують декілька підходів до визначення верховенства права є:

1) ототожнення верховенства права зверховенством закону у вузькому його розумінні;

2) розуміння верховенства права як верховенства закону в широкому значенні, тобто як верховенства всіх нормативно-правових актів;

3) ототожнення верховенства права з верховенством конституції;

4) ототожнення верховенства права з основними правами людини.

5) пріоритет загальновизнаних принципів та норм міжнародного права перед національним законодавством;

6) ототожнення верховенства права із верховенством розуму і справедливості;

Основна причина проблем у розумінні принципу верховенства права – це термінологічна неоднозначність слова «право», а також зневажання тією обставиною, що принцип верховенства права уперше дістав доктринального тлумачення у роботах британських вчених, де він має назву rule of law”, і лише в подальшому був запозичений державами континентальної Європи та закріплений і розвинений у міжнародних договорах та документах провідних європейських організацій.

Англомовна назва принципу “rule of law” в Конституції України була перекладена словосполученням “верховенство права”, тобто слово “law” було перекладено словом “право”.

При цьому, в Україні ніколи не враховувались та й дотепер не враховуються відмінності української та англійської фразеології, які полягають у тому, що в українській мовіта більшості інших європейських мов словом “право” позначаються два окремих поняття:

система (сукупність) встановлених соціальних загальнообов’язкових норм (правил), якау вітчизняній юриспруденції має назву об’єктивного права та

можливості особи як міра її можливої поведінки,які закріплені у конституціях та інших актах національного законодавства і міжнародно-правових актах, так звані суб’єктивні права.

Так, наприклад, коли ми говоримо цивільне право, кримінальне право, адміністративне право, податкове правотощо ми застосовуємо слово “право” в значенні сукупності загальнообов’язкових норм (правил), що стосуються певної сфери соціальних відносин.

Коли ми кажемо право на труд, право на відпочинок, право на освіту тощо, ми застосовуємо слово “право” в значенні можливостей людини, яким вона на свій розсуд може скористатися або ні.

В англійській мові ці два явища позначаються окремими словами: поняттю системи встановлених соціальних загальнообов’язкових норм (правил) відповідає слово “law”, а для позначення можливостей особи як міри її можливої поведінки існує окреме слово “right”.

Оскільки з української назви принципу верховенства права не вбачається про який саме з проявів “права” йде мова, то доволі часто цей принцип помилково тлумачать як верховенство прав людини.

При цьому поза увагою залишається те, що принцип верховенства права в англомовному варіанті має назву “rule of law”, а не “rule of (human) rights”, а також застереження Парламентської Асамблеї Ради Європи, яка в резолюції від 23.11.2007 року № 1594 зауважила, що верховенство права розглядалося засновниками Ради Європи як концепція відмінна від демократії та прав людини.

Крім того в юридичних текстах, зокрема в тих, що стосуються принципу верховенства права, слово “law” перекладається на українську мову не тільки словом “право”, а також й словом “закон”.

І тут ми стикаємось з іншою проблемою, яка полягає в наявності надзвичайної лексичної плутанини в значенні слова “закон”, що робить, за відсутності відповідних застережень, майже неможливим належне розуміння принципу верховенства права.

Суть цієї проблеми полягає в тому, що в Україні слово “закон” в його юридичному формальному значенніозначає лише назву нормативного акту вищої юридичної сили, який приймається органом законодавчої влади або референдумом[3].

Така дефініція слова “закон” ґрунтується на положеннях статей 75, 85, 156 Конституції України, в яких встановлено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України, до повноважень якої належить прийняття законів, а також, що законопроект про внесення змін до розділу I “Загальні засади”, розділу III “Вибори. Референдум” і розділу XIII “Внесення змін до Конституції України” затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Тобто слово “закон” у формальному юридичному значенні означає лишеназву офіційного письмового документу,що приймається Верховною Радою України або референдумом, і інших значень не має.

Проте згідно з Великим тлумачним словником сучасної української мови слово “закон” має зовсім інші значення[4].

Так у згаданому словнику зазначено, що в українській мові основними значеннями слова “закон” є:

«встановлене найвищим органом державної влади загальнообов’язкове правило»,

а також «сукупність таких загальнообов’язкових правил».

Зверніть увагу, що слово “закон” є синонімом слова “право”в значенні сукупності загальнообов’язкових правил та державних постанов.

При цьому важливим є те, що Великий тлумачний словник сучасної української мови не містить такого значення слова “закон” як нормативного акту вищої юридичної сили.

В наведених загальновживаних значеннях слово “закон” повністю відповідає історичним значенням цього слова, які на цей час на формальному юридичному рівні є втраченими, проте збереглися на рівні повсякденного життя[5].

Так, у передмові до 1-го видання Повного зібрання законів Російської імперії (до складу якої входила й Україна), що було видане у 1830 році, формальне (юридичне) поняття слова “закон” було визначено так:“В составе сего Собрания под именем Законов вмещены все постановления, ко всегдашнему исполнению от Верховной Власти или Именем Ее от учрежденных Ею мест и Правительств происшедшие.

Судебные решения имеют силу Закона единственно в тех случаях, по которым они состоялись. Но в этом правиле допущены следующие изъятия: есть судебные решения, которых сила распространена в самом их изложении на все случаи им подобные; есть другие, которые, бывши в начале частными, приняты впоследствии примером и образцом других решений, и таким образом стали общими; есть решения частные, но в них сделано изъяснение Закона общего, установлен точный смысл его, и отвергнуты толкования с разумом его несообразные. Все таковые и сим подобные судебные решения допущены в состав Собрания[6]”.

Таким чином, за часів Російської імперії формальним юридичним значенням слова “закон” не була назва певного виду нормативного акта, а це слово було загальним синонімом для всіх видів нормативних актів, що приймалися верховною владою.

У Повному зібранні законів Російської імперії немає жодного нормативного акта, який би мав назву саме “закон”, а це слово охоплювало всі різновиди законодавчих актів: маніфести, положення, статути, уложення, рескрипти, “найвище затверджені” думки Державної Ради, іменні укази тощо.

Словом “закон” охоплювалися й судові рішення, які встановлювали загальні правила (норми) або в яких давалися тлумачення інших законів.

Звідси й загальновідомий вислів: “судове рішення набрало законної сили”, тобто не юридичної сили, визначеної законом, а саме сили закону.

Слово “закон” також мало значення встановленого правила (норми), а також поряд зі словом “право” мало значення сукупності таких правил.

Так, наприклад, видатний російський правознавець професорМосковського та Оксфордського університетів П. Виноградов у своїй роботі “Нариси з теорії права” зазначав, що закони – це норми, які містять у собі вказівку щодо правильної або неправильної поведінки, а також визначав закон як ряд правил, що встановлені та виконання яких змушується суспільством, тобто словом “закон” фактично замінював слово “право[7]”.

Кардинальні зміни у значенні слова “закон” відбулися 23.04.1906 року коли імператором Миколою ІІ були затверджені “Основні Державні Закони”, в яких було зазначено, що

Государственному Совету и Государственной Думе предоставляется возбуждать предположения об отмене или изменении действующих и издания новых законов. Государь Император, в порядке верховного управления, издает, в соответствии с законами, указы для устройства и приведения в действие различных частей государственного управления, а равно повеления, необходимые для исполнения законов[8]”.

Таким чином, в Основних Державних Законах уперше в історії Російської імперії слово “закон” було вжито як назву нормативного акта вищої юридичної сили, що приймався вищим органом законодавчої влади, та встановлено, що імператор видає відповідно до законів укази та повеління, тобто підзаконні нормативні акти.

З того часу слово “закон” почало втрачати свої історичні значення і формально стало означати лише назву нормативного акта вищої юридичної сили.

В подальшому в СРСР для позначення нормативного акта вищої юридичної сили, що приймався Верховною Радою СРСР, не було запроваджене окреме слово, а було використано слово “закон”, що на формальному рівні звужувало значення цього слово лише до назви такого нормативного акта.

Конституція України не виправила цей недолік, шляхом запровадження спеціального терміну на зразок “універсал”, “статут” тощо, а, на жаль, для позначення нормативного акта вищої юридичної сили, що приймається парламентом або референдумом, в ній також було застосовано слово “закон”.

Отже, в сучасній українській мові стосовно слова “закон” склалася незвичайна ситуація: формально це слово означає лише назву нормативно-правового акта вищої юридичної сили, що приймається Верховною Радою України або референдумом, в той час як в повсякденному вжитку збереглося його історичне значення.

Слово “закон” у повсякденному житті ми застосовуємо насамперед в значенні встановленого правила поведінки або сукупності таких правил, як, наприклад, у таких виразах, як “Закон Божий” – сукупність правил поведінки, встановлених християнським віровченням, “сухий закон” – правило, що забороняє вживання алкогольних напоїв, “закон джунглів” тощо.

При цьому і в юридичних текстах на цей час зустрічається застосування слова “закон” у його історичному значенні.

Так ми говоримо, наприклад, “закон – один для всіх”, розуміючи під словом “закон” встановлене правило (норму), яке є єдиним для всіх, а не письмовий документ парламенту.

Виправити ситуацію можливо шляхом внесення змін до Конституції України, визначивши, що нормативно-правовим актом вищої юридичної сили, що приймається Верховною Радою України або референдумом, є не «закон», а нормативно-правовий акт з іншою назвою (наприклад «універсал»), і таким чином поновити історичне значення слова «закон», усунувши лексичну плутанину і привівши сучасне юридичне значення цього слова у відповідність з його загальновживаним значенням.

Що стосується англійського слова “law”, то, як зазначають західні науковці, воно походить від латинського слова “lex”[9] і має такі значення:

a) усі правила поведінки, встановлені і охоронювані владою; законодавство або звичай даної громади, держави або іншої групи;

b) будь-яке з таких правил.

Слово “law”також є синонімом не лише для нормативного акту, що приймається вищим органом законодавчої влади, а й для нормативних актів, що приймаються іншими органами влади, а також для таких джерел права як релігійний канон, судовий прецедент тощо, тобто є загальним синонімом для будь-якого джерела норм права[10].

Нате, що слово “law” є синонімом для будь-якого документу, яким встановлені загальнообов’язкові правила, звернув увагу і Європейський суд з прав людини, зазначивши в рішенні у справі “Крюслін проти Франції”, що “Суд завжди розумів термін “закон” в його “сутнісному”, а не “формальному” сенсі; воно охоплює як акти нижчого рівня, ніж закон, так і неписане право[11]”.

Зверніть увагу, що слово law у наведених значеннях повністю відповідає слову “закон” у його втраченому історичному значенні, яке збереглося на рівні повсякденного вжитку.

Західні науковці зазначають, що в минулому в англійській мові, слово “right” застосовувалося як для позначення суб’єктивних прав людини, так і для позначення сукупності встановлених соціальних загальнообов’язкових норм, тобто мало таке ж подвійне значення, як і сучасне українське слово “право”.

Проте в цьому подвійному значенні слово “right” вийшло з обігу наприкінці вісімнадцятого століття, залишившись лише в значенні міри можливої поведінки особи (суб’єктивного права)[12].

Отже, в минулому як в англійській, так і в українській мові слова “закон” та слово “право” означали сукупність встановлених загальнообов’язкових норм і в цьому значенні були синонімами, проте, в силу певних історичних обставин в українській мові слово “закон” втратило це значення, а в англійській мові навпаки вказане значення втратило слово “право”.

Таким чином, вживання слова “право” при перекладі слова “law” обумовлено лише тим, що в сучасній українській мові для позначення системи соціальних загальнообов’язкових норм на цей час застосовується тільки слово “право”, а не “закон”.

При цьому у російськомовному перекладі трактату британського професора А.В. Дайсі “Вступ до вивчення конституційного права”, що був виданий у 1905 році, англійська фраза “ruleoflaw” була перекладенаяк словосполученням “верховенство права”, так і словосполученнями “господство закона” або “верховенство закона”, і такий переклад не викликав жодних труднощів у його розумінні, оскільки був синонімічним.

Проте у наші часи переклад назви принципу “ruleoflaw”словосполученням “верховенства закону”, а не “верховенства права”, що доволі часто зустрічається у російській юридичній літературі, призводить до перекручування змісту і сутності цього принципу, оскільки, з огляду на сучасне звужене юридичне значення слова “закон”, цей принцип помилково ототожнюється з радянським принципом верховенства закону, який, на відміну від принципу верховенства права, означає лише вищість нормативного акта з такою назвою порівняно з іншими нормативними актами, такими як, наприклад, укази Президента України або постанови Кабінету Міністрів України.

З іншого боку, слову “право”, що є в назві цього принципу, необґрунтовано надається значення значення суб’єктивних прав людини.

Верховенство права та права людини є різними концепціями, проте тісно пов’язаними, оскільки верховенство права захищає права людини через одну зі своїх вимог, яка полягає в тому, що права людини, проголошені у конституції країни, або у міжнародних актах, до яких така країна приєдналася, мають бути не лише задекларовані, а реально дотримуватись та у випадку необхідності мають отримувати реальний правовий захист, насамперед, у суді.

Ототожненняцих двох концепцій, як зазначають дослідники, призводить до збіднення концепції верховенства права, позбавляє її власного змісту та робить її непридатною для практичного застосування[13]”.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що для правильного розуміння сутності принципу верховенства права необхідно пам’ятати, що слово “закон” в контексті цього принципу означає встановлене загальнообов’язкове правило (норму), незалежно від того, в якому нормативному документі (акті парламенту, президента, кабінету міністрів чи міжнародному договорі тощо) воно викладене, а слово “право” означає сукупність цих правил і не має значення суб’єктивних прав людини.

Назва принципу “rule of law”, еквівалентом якого в Україні є словосполучення “верховенство права”, у відповідності з його лексичним змістом дослівно перекладається як верховенство встановлених загальнообов’язкових норм або правил поведінки.

У назві цього принципу відображена його основна ідея – що в країнах, в яких визнається верховенство права, панує (керує) не особа чи група осіб, хоч яку посаду вона чи вони не займають, а правила (норми), які встановлені в цій країні; що ніхто не є вищим за такі встановлені правила (норми), а всі зобов’язані дотримуватись цих правил (норм), у тому числі й ті, хто такі норми (правила) встановлює (король, президент, уряд, парламент тощо).

Слід зазначити, що на науковому рівні принцип верховенства права вперше був сформульований наприкінці 19 століття англійським вченим-конституціоналістом професором школи права Оксфордського університету Альбертом Венном Дайсі в трактаті “Вступ до вивчення конституційного права”.

Саме А.В. Дайсі популяризував фразу “rule of law”, хоч вона застосовувалась ще з 17 століття.

Дайсі вказує, що цей вислів охоплює три різні, хоча і споріднені концепції.

  1. Ніхто не може бути покараний чи постраждати особисто або своїм майном інакше, ніж за певне порушення законодавства, доведене у звичайний законний спосіб перед звичайними судами країни. Англійцямиуправляє закон і тільки закон; у нас людина може бути покарана, але лише за порушення закону, а не за будь-що інше. Коли Вольтер приїхав до Англії, він, перш за все, відчув, що він переїхав з царства деспотизму в країну, де закони може й суворі, але де людьми керує закон, а не каприз
  2. Немаєнікого, хто є вищимза закон, та кожна людина, хоч якого вона звання чи положення, підкоряється звичайним, а не особливим законам держави і підлягає юрисдикції звичайних, а не особливих судів. Серед нас будь-яка посадова особа від Прем’єр-міністра до констебля, або збирача податків, підлягає тій же відповідальності за кожний вчинок, що не виправдовується законом, як і будь-який інший громадянин.
  3. В Англії загальні принципи конституції (як, наприклад, право особистої свободи або право публічних зборів) є результатом судових рішень, а не результатом загальних принципів конституції. Англійці звертали значно більше уваги на підшукування засобів для забезпечення прав приватних осіб, ніж на проголошення прав людини[14]”.

Робота А.В. Дайсі, що розглядається, вперше була опублікована у 1885 році, і після цього багато разів перевидавалася ще за життя автора.

Останнє восьме прижиттєве видання цієї роботи, яке з’явилось у 1914 році, являє особливий інтерес, оскільки у передмові до нього Дайсі навів аналіз зміну застосуванні верховенства права, що відбулися за 30 років після першого видання.

Дайсі з сумом відзначає, що прадавнє шанування панування права за останні тридцять років зазнало в Англії помітного зменшення.

При цьому найбільшу загрозу верховенству права Дайсі побачив у наданні юрисдикційних повноважень посадовцям, які знаходяться у більшому або меншому зв’язку з чинним урядом (і тому можуть бути під його впливом), що у деяких випадках виключило, а в інших – зменшило владні повноваження судів.

Проте природа судів, підкреслює Дайсі, несумісна з веденням будь-яких справ інших, ніж судові. Основний обов’язок судді полягає в тому, щоб діяти у суворій відповідності з нормами права. Він, насамперед, повинен уникати будь-якого прояву несправедливості до особи. Людина, яка працює в приватній компанії чи в державній установі, зобов’язана насамперед дбати про те, щоб організація, в якій вона працює, ефективно функціонувала. Вона не змогла б цього робити, якби була б пов’язана тими правилами, що чітко стримують та обмежують дії судді.   Посадова особа часто має діяти зі строгістю до підлеглого, чия тупість, а не вчинення ним свідомого правопорушення, дає підстави для його звільнення.Суддя ж навпаки в значно більшій мірі опікується тим, щоб закон суворо додержувався, ніж керується проявом власного ставлення до особи[15]”.

Отже, найбільшу загрозу верховенству права Дайсі вбачав в наданні юрисдикційних повноважень (тобто повноважень розглядати та вирішувати правові спори і справи про правопорушення, давати правову оцінку діянням осіб або інших суб’єктів права, застосовувати санкції до правопорушників), які, за його переконанням, мають належати лише судам, іншим владним органам як державним, так і приватним.

Це обумовлено тим, що, на переконання Дайсі, будь-яка особа, що працює в приватній компанії або державній установі, в першу чергу зобов’язана опікуватись інтересами цієї компанії чи установи, що обумовлює те, що при прийнятті нею юрисдикційних рішень стосовно іншої особи вона не може бути в повній мірі незалежною, неупередженою та безсторонньою.

Що стосується сучасних уявлень про принцип верховенства права, то потрібно зазначити, що, незважаючи на те, що цей принцип був визнаний у Статуті Ради Європи ще в 1949 році, до недавнього часу у світі не припинялися бурхливі дискусії щодо визначення його сутності та змісту.

У цьому зв’язку Парламентська Асамблея Ради Європи в резолюції від 23.11.2007 року № 1594 зазначила, що, незважаючи на загальну відданість цьому принципу, відмінності в термінології та в розумінні цього принципу як всередині Ради Європи, так і в її державах-членахприводить до плутанини і доручила вивчити це питання Європейській комісії “За демократію через право” (Венеціанській комісії).

На виконання вказаної резолюції ПАРЄ Венеціанською комісією було проведено дослідження, результати якого були викладені в Доповіді про верховенство права (березень 2011 року)[16].

У цій доповіді Комісія зазначила, що завдання дослідження полягало в тому, щоб дати загальне визначення принципу “верховенства права”, яке змогло б допомогти міжнародним організаціям, а також національним та міжнародним судам при тлумаченні та застосуванні цієї основоположної цінності.

Венеціанська комісія дійшла висновку про існування консенсусу по відношенню до основного значення поняття “верховенство права” та аспектів, що містяться в ньому, і запропонувала визначення, яке було надано Т. Бінґемом, оскільки, на думку Комісії, воно є таким, що найкраще охоплює головні елементи цього поняття.

Ім’я лорда Томаса Бінґема майже невідоме в Україні, а його наукові праці, зокрема ті, що стосуються принципу верховенства права не були перекладені на українську мову та не обговорювались у вітчизняному науковому середовищі.

Проте лорд Бінґем вважається на Заході одним з найвидатніших юристів та найвизначнішим суддею сучасної епохи, якому вперше в історії Великої Британії вдалося обійняти усі три найважливіші посади в судовій системі цієї країни. Його судові рішення з прав людини, лекції та друковані роботивважаються такими, що містять дуже плідні ідеї.

Що стосується визначення верховенства права, яке Венеціанська комісія визнала таким, що найкраще охоплює головні елементи поняття “верховенство права”, то вперше це визначення було оприлюднено Т. Бінґемом 16.11.2006 року в щорічній лекції на честь віце-ректора Кембриджського університету сера Д. Уїльямса.

Важливо відзначити, що на той час Т. Бінґем обіймав посаду Старшого Судового Лорду, еквівалентом якої з жовтня 2009 року стала посада Голови Верховного Суду Великої Британії.

Т. Бінґем розглядає верховенство права не як абстрактну конструкцію, вимоги якої, як вважають деякі вітчизняні науковці, не можуть бути покладені в основу судових рішень, а навпаки розглядає його як існуючий конституційний принцип, застосування якого є обов’язковим для суддів при ухваленні судових рішень.

У цьому зв’язку концепція верховенства права, сформульована Бінґемом під час його перебування на найвищій судовій посаді відображає не теоретичні, а сучасні практичні уявлення про зміст цього принципу та фактично є його розумінням британською судовою системою.

Стрижень принципу верховенства права визначений так:

“Всі особи і органи влади в державі як державні, так і недержавні мають бути зв’язані та мати правокористуватися законами, що є відкрито прийнятими, такими, що набирають чинність (як правило) на майбутнє та відкрито застосовуються в судах.

Венеціанська комісія, взявши за основу визначення принципу верховенства права, надане Т. Бінґемом, та врахувавши інші визначення цього принципу, що засновані на різних правових та державних системах, дійшла висновку про наявність в наші часи консенсусу стосовно наступних необхідних складових верховенства права:

  1. Законність, у тому числі прозорий, підзвітний і демократичний процес прийняття законів.
  2. Правова визначеність.
  3. Заборона свавілля.
  4. Доступ до правосуддя, що забезпечується незалежними та безсторонніми судами.
  5. Дотримання прав людини.
  6. Недискримінація і рівність перед законом.

 (1) Законність (верховенство закону)

Законність, насамперед, означає, що законів необхідно дотримуватись.

Законність означає також, що ніхто не може бути покараний, крім як за порушення раніше прийнятого чи визначеного закону, і при цьому сам закон не може бути порушений безкарно.

 (2) Правова визначеність

Тексти законівмають бути легкодоступними, а юридичні норми мають бути чіткими та точними.

Це видається, вказує Бінґем, очевидним: якщо всі зв’язані законом, то необхідно, щоб без зайвої складності всі могли розібратися, що ж він собою являє. Європейський суд з прав людини також висловив свою думку досить чітко: …норма не може розглядатися як “закон”, доки вона не сформульована з достатньою точністю, що дозволяє громадянинові регулювати свою поведінку”.

Держава повинна додержуватись та виконувати закони, що нею приймаються.

У законі повинна бути вказана сфера будь-яких форм розсуду, а також те, як така свобода розсуду повинна виконуватися, причому це повинно бути вказано досить ясно, для того аби окрема людина була належним чином захищена від свавілля.

Зворотна дія норм суперечить принципові правової визначеності.

Правова визначеність вимагає, щоб остаточні рішення національних судів не піддавалися сумніву. Це вимагає також забезпечення фактичного виконання остаточних судових рішень.

Парламентові не можна дозволяти порушувати основоположні права людини внаслідок прийняття неоднозначних законів.

Правова визначеність також означає, що зобов’язання чи обіцянки, взяті на себе державою по відношенню до окремих осіб, повинні виконуватись (поняття “законних очікувань”).

Існування суперечливих рішень у практиці Верховного чи Конституційного суду суперечить принципу правової визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували такі механізми, які б дозволяли уникати суперечливості та забезпечували послідовність їх судової практики.

Правова визначеність і верховенство права означають, що закон виконується на практиці. Це означає також, що існують реальні можливості і умови для його виконання. Тому дуже важливо оцінювати чи є закон таким, що буде виконуватись фактично на практиці, ще до його прийняття, а також у подальшому проводити перевірки його ефективного виконання.

(3) Заборона свавілля

Повноваження органів влади не повинні реалізовуватись у довільний спосіб.

На думку Бінґема, необхідно, що би вільний розсуд був, як правило, вузьковизначеним, а його застосування мало розумне обґрунтування. Вільний розсуд має передбачати вибір між двома рішеннями, та, як правило, діапазон вибору має бути вузьким.

 (4) Доступ до правосуддя, що забезпечується незалежними й безсторонніми судами

Будь-яка людина повинна мати можливість оскаржувати дії та рішення владних органів, які суперечать його чи її правам або інтересам.

Заборона такого оскарження порушує принцип верховенства права.

Верховенство права вимагає, що судовий захист має бути доступним та здійснюватись без надмірних затримок.

Такий висновок, підкреслює Бінґем, випливає з принципу, що кожний є зв’язаним та має право користуватися законами, тому люди повинні мати можливість звернутися, у крайньому випадку, до суду для визначення своїх прав та обов’язків.

Судова система повинна бути незалежною й безсторонньою.

Незалежність означає, що судова система є вільною від зовнішнього впливу і не контролюється іншими гілками влади, насамперед, виконавчою владою. Судді не повинні піддаватися політичному впливу чи маніпуляції.

Безсторонність означає, що судова система не визначає наперед – навіть зовні – результатів розгляду справи. Повинні проводитися справедливі і відкриті слухання справи, а також має бути передбачений розумний строк для розгляду та вирішення справи.

(5) Дотримання прав людини

Дотримання принципу верховенства права і прав людини не є синонімами.

Стверджують, що Дайсі не надавав такого змісту своїй концепції верховенства права.

Проте, вказує Бінґем, Європейська комісія постійно розглядає демократію, верховенство права, дотримання прав людини та належне державне управління як такі, що є неподільно взаємопов’язаними.Однак, зауважує Бінґем, це дійсно складне питання. Не існує стандарту прав людини, який був би загальноприйнятим навіть серед цивілізованих країн.

Свободою вибору конкретної держави є визнавати, що смертна кара є жорстоким та ненормальним поводженням або покаранням за змістом її конституції, і тим не менш стверджувати, що вона санкціонована тією ж конституцією як правомірна.Проте в конкретній державі, зазвичай, буде досягнуто певне загальне порозуміння, яке й окреслить межі прав людини, а також як останній засіб існують суди для окреслення таких меж.

Верховенство права повинно вимагати правового захисту для тих прав людини, які у конкретному суспільстві вважаються фундаментальними.

Права, які найбільш пов’язані з верховенством права, включають у себе:

(1) право на доступ до правосуддя,

(2) право на юридично компетентного суддю,

(3) право на те, щоб бути заслуханим,

(4) неможливість повторного притягнення до кримінальної відповідальності за один і той же злочин,

(5) правовий принцип, згідно з яким заходи, що накладають обтяження, не повинні мати зворотної дії,

(6) право на ефективні засоби правового захисту в будь-якому спорі,

(7) кожна людина, яка звинувачується у вчиненні злочину, користується презумпцією невинуватості, доки не буде доведена її вина,

(8) право на справедливий судовий розгляд; мають проводитись справедливі і відкриті слухання, без упередженості, і має бути передбачений розумний строк, протягом якого справа повинна бути розглянута і по ній має бути винесено рішення.

(6) Недискримінація та рівність перед законом

Формальна рівність є важливим аспектом верховенства права – за умови, що вона дозволяє нерівне поводження у тому випадку, коли це необхідно для досягнення фактичної рівності.

Заборона дискримінації означає, що в законах не дозволяється реалізовувати дискримінацію стосовно окремих осіб чи груп.

Будь-яке невиправдане нерівне поводження на підставі закону забороняється, і всім людям гарантується рівний та ефективний захист від дискримінації за ознаками расової приналежності, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичної чи іншої думки, національного або соціального походження, власності, народження чи іншого статусу.

Рівність перед законом означає, що стосовно кожної особи діють однакові закони, і при цьому жоден індивідуум чи група не мають особливих юридичних привілеїв.

На думкуБінґема, висловлювання судді Джексона у Верховному Суді Сполучених Штатів у 1949 році містить абсолютну істину:

Не існує більш ефективної практичної гарантії проти свавілля та нерозумного правління, ніж вимагати, щоб правові норми, які посадовці запроваджують щодо меншості, були запроваджені до всіх.І навпаки, ніщо не відкриває двері свавільним діям так ефективно, ніж дозвіл таким посадовцям обирати лише декого, до кого вони будуть застосовувати положення законодавства, таким чином уникаючи політичної кари, яку б вони отримали, якщо б їхніми діями була зачеплена більша кількість людей. Для судів немає кращого засобу для забезпечення справедливості законодавства, ніж вимога, щоб закони застосовувались однаково”.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що загальною світовою тенденцією щодо принципу верховенства права є якомога точна конкретизація змісту цього принципу з метою його практичного застосування міжнародними організаціями та судами, а також державами – членами європейського співтовариства, зокрема, їхніми національними судами

При цьому визначення принципу верховенства права та його складових, що було зроблено Венеціанською комісією, вважається на цей час найбільш досконалим тлумаченням цього принципу, який є загальнолюдським надбанням сучасної цивілізації.

Голова ГО «Центр верховенства права» Серьогін В.І.

[1] Головатий. Верховенство права: глухі кути вітчизняної юридичної доктрини// [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ruleoflaw.in.ua/JID=432.

[2]Інтерв’ю з М. Козюброю //Верховенство права. Законодавчий бюлетень – К. 2005// веб-портал www.irex.kiev.ua/media.

[3]Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю70 Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: “Укр. енцикл.”, 1998. ISBN 966-7492-00-1.

[4]Великий тлумачний словник сучасної української мови / 2-е видання Голов. ред. В. Т. Бусел. — К.: Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2005.

[5]С. Серьогін. Верховенство права в Україні: проблеми розуміння та застосування. Монографія. // [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.adverta.com.ua/texts/Verhovenstvo-prava-v-Ukraine-Seregin-S-V-Monografiya.pdf.

[6]Полное собрание законов Российской империи// [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nlr.ru/e-res/law_r/search.php.

[7] Виноградов П.Г. Очерки по теории права. Римское право в средневековой Европе – “Зерцало”, 2010.

[8] Полное собрание законов Российской империи// [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://www.nlr.ru/e-res/law_r/search.php.

[9]G. Fletcher. In Honour of “Ius et Lex”. Some Thoughts on Speaking about Law// “Ius et Lex” Foundation – Warszawa 2001 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.iusetlex.pl/pdf/fletcher.pdf.

[10]Webster`s New World College Dictionary: Fourth edition/ Editor in Chief M. Agnes – Wiley Publishing, Inc., 2002.

[11]European court of human rights: Case of Kruslin v. France// [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx#{“fulltext”:[“Kruslin”],”documentcollectionid”:[“COMMITTEE”,”DECISIONS”,”COMMUNICATEDCASES”,”CLIN”,”ADVISORYOPINIONS”,”REPORTS”,”RESOLUTIONS”

[12]G. Fletcher. In Honour of “Ius et Lex”. Some Thoughts on Speaking about Law// “Ius et Lex” Foundation – Warszawa 2001 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.iusetlex.pl/pdf/fletcher.pdf.

[13]С. Серьогін. Верховенство права в Україні: проблеми розуміння та застосування. Монографія. // [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.adverta.com.ua/texts/Verhovenstvo-prava-v-Ukraine-Seregin-S-V-Monografiya.pdf.

[14]A.V.Dicey. Introduction to the study of the law of the Constitution. Third edition – London: Macmillan & Co, 1889// [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://constitution.org/cmt/avd/law_ con.htm.

[15]A.V. Dicey. Introduction to the study of the law of the Constitution. Eighth edition – London: Macmillan & Co, 1915// [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://files.libertyfund.org/files/1714/0125_Bk.pdf.

[16]European commission for democracy through law (Venice commission). Report on the rule of law. Adopted by the Venice Commission at its 86th plenary session//[Електронний ресурс] – Режим доступу: www.venice.coe.int.